Слухаючи розповіді Рафала Мерського про культуру та етику слов’ян, ми пишалися тим, що вони були нашими предками, які створили наш, так званий,  національний характер. Датські хроніки 9-10 століть описують слов’янський народ негативно, як язичницький, але в багатьох місцях вони навіть захоплюються його великою соціальною культурою, особливою турботою про сім’ю та повагою до предків. Вони підкреслюють працьовитість, винахідливість, підприємливість, витривалість і мужність слов’ян, а також турботу про всіх членів громади. Наприклад, у слов’янських племенах жебрацтва не було, бо хворих, старих чи непрацездатних людей, не відокремлювали від суспільства. Славилася також слов’янська гостинність (залишається такою і нині). Приказка “гість в дім – Бог в дім” має глибоке коріння. Святим обов’язком господаря було належним чином прийняти і захистити честь гостя, який був найпочеснішою людиною у домі.

Також були описані етичні принципи, що панували серед слов’ян: найважливішими були вірність і соціальний порядок, що сприяли сталому розвитку суспільства. Дотримання порядку гарантувалося суворими, часто різкими покараннями, які застосовувались до нечестивих відступників. Слід підкреслити, наскільки важливу роль відігравали слов’янські жінки. Хоча у слов’ян і панував патріархат, жінок шанували, оскільки вони були носіями життя, традицій та сімейних цінностей. Вони брали активну участь у громадському житті, часто успішно вели господарство (вдови), і нерідко були навіть воїнами, про що свідчать археологічні розкопки, проведені у Померанії.